Планування почалося ще наприкінці 2004, під час чергового з’їзду юстициарів. Тодішній юстиціар з клану Тремер, Матіас Келлерманн, був молодим і амбітним реформатором, що добре бачив яке майбутнє чекає на кревних, якщо вони продовжать існувати у звичному режимі. Він зміг в усіх барвах описати жахи нової, цифрової епохи перед іншими юстиціарами, продемонструвавши їм речі, що стали не менш небезпечними ніж осиковий кілок чи факел — мобільний телефон із камерою та інтернет, де кожен може опублікувати будь-що, без жодного контролю. Він яскраво описав їм світ, у якому кожне полювання, кожна витівка неоната можуть миттєво стати публічними.

Його слова впали у благодатний ґрунт. Хтось з старійшин вже думав над цією проблемою, а хтось був відверто шокований технічним прогресом. Легковажних не знайшлось.

Після декількох ночей дебатів було вирішено розробити план, що дозволить запобігти повному падінню Маскараду. Там же він отримав свою офіційну назву — “Едикт про тишу”.

Втім, як це буває у вампірській політиці, узгодження деталей і нюансів затягнулось на довгі роки. Кожен бачив рішення проблеми по-своєму. Хтось хотів впливати на політиків, щоб заборонити технічний прогрес, хтось пропонував покинути великі міста і переформатувати усе вампірське суспільство. Але остаточним став варіант самого Келлерманна, який було затверджено у 2012 році. Він був доволі радикальним і складався за сотень пунктів — переважно заборон і обмежень, які стосуватимуться європейських кревних. Але найбільш сумнозвісна його частина — намір ліквідувати усіх “проблемних” вампірів.

Демонопоклонники, повністю божевільні Малкавіани, Цимісхи, що надто явно експериментували з плоттю, окремі анархи-екстремісти і, звичайно, Шабашити, що досі лишались у Європі. Одним словом, усі хто був занадто яскравим чи занадто кривавим.

Звичайно, винищити настільки велику групу кревних дуже складно, не отримавши справжньої війни по всій Європі. Тут став у нагоді ніким неочікувана ситуація.

У клані Ассамітів стався великий розкол. Якщо опустити деталі їх внутрішньої політики — частина клану вирішила змінити вподобання і укласти союз зі своїми одвічними ворогами — Камарільєю. Вони забажали скинути з себе тавро найманих вбивць і нечистивих чаклунів-діаблеристів, щоб розпочати усе спочатку у Камарільї. Іронічно, що першим же їх випробовуванням стало найбільше замовлення на вбивство за останні декількасот років. Це стало вступним екзаменом для ассамітів, підтвердженням їх лояльності новим союзникам.

Келлерманн, що був архітектором Едикту про тишу, доклав дуже багато зусиль для того, щоб угода між ассамітами і Камарільєю стала реальністю. До слова, саме під час тих перемовин було вирішено відмовитись від дещо образливої назви “ассаміти”, яку їм дали у Камарільї і користуватись самоназвою клану — Бану Гакім (Діти Гакіма). Тепер, маючи такий козир на руках, Камарілья могла приступати до втілення найскладнішої частину Едикту.

Був підготовлений перелік жертв, які мають зникнути протягом декількох ночей. Тремери багато років, що до того як Едикт остаточно затвердили, готувались до винищення. Відслідковували притони, проводили ритуали пошуку, підкупали гулів — щоб у момент, коли треба буде нанести удар — зробити усе з філігранною точністю. Ця частина Едикту трималась у суворому секреті, точний список жертв не знали навіть деякі юстиціари — усе було віддано на відкуп тремерам. А вони, сп’янілі від влади, не погребували тим, щоб включити до переліку деяких політичних супротивників (що, забігаючи наперед, стало їх фатальною помилкою).

Нарешті, коли усі приготування були закінчені, у грудні 2015 року, Едикт про тишу був втілений у життя. Треба віддати належне — це був ретельно спланований, складний план, справжній витвір мистецтва, яким Келлерманн, де б він зараз не був, міг би пишатись.

Буквально за декілька ночей було вирізано сотні кревних по усій Європі. Пріоритет віддавався безшумній ліквідації, що не приверне уваги ЗМІ. Дещо, звичайно, просочилось до заголовків — вибухи, перестрілки, пожежі були великою темою у медіа того місяця. Але згодом, не без впливу Камарільї, усе було списано на масштабну мафіозну війну, що швидко закінчилась.

А ось наслідки для кревних були куди більш довготривалими. Перше — усі добре зрозуміли, що відбувається чистка. Багато хто, злякавшись, що їх ім’я теж є у списку поспішив обірвати усі контакти з Камарільєю, змінив телефон, сховок, країну, а найкраще — континент. Інші поспішили виказати свою лояльність і засвідчити вірність ідеям Маскараду. Негайно почали курсувати чутки про те, що це було лише першою хвилею. Усі вороги Камарільї, особливо анархи, отримали беззаперечний аргумент, наочне підтвердження того, що Вежа з Слонової Кістки — чисте зло і кривава диктатура. Але однією з неочікуваних, навіть для Юстиціарів подій стала ситуація з кланом Носферату.

Тремери, яким у руки передали повний мандат на знищення, вирішили принагідно нанести удар по могутності носферату. Вони завжди дратували тремерів тим, що сидячи у підземеллях за допомогою комп’ютерів і інформаторів тримали руку на горлі усієї Камарільї, при цьому не соромлячись демонструвати зверхність і незалежність. Тож у декількох великих містах, де мережа носферату була особливо міцною, по них теж було завдано удару. Їх керівництво було знищене, притони — випалені, а інформація з їх серверів — перетікла до рук Камарільї (а по факту — тремерів). Звичайно, були і офіційні пояснення — знищення тих, хто самою зовнішністю підривав основи Маскараду, були сфальсифіковані докази, що свідчили про те, що носферату систематично порушували Маскарад. Втім, для будь-якого кревного, що проіснував більше року було очевидно, чим це є насправді.

Варто сказати, що ця частина плану вдалась найгірше. Вбити психопата-проповідника з Шабашу і знищити добре укріплену підземну фортецю з найновішими системами безпеки — завдання різного штибу. Багато де, вбивці відправлені тремерами зазнали поразки і відступили. Але в деяких містах, таких як, наприклад, Марсель, все ж вдалось знекровити клан настільки, що він втратив будь-який вплив. Але найгіршою була помста. Вона заслуговує окремої розповіді, але якщо не заглиблюватись — носферату помстились тремерам у дуже винахідливий спосіб. Вони злили Другій Інквізиції усе, що їм було відомо про головний осередок могутності тремер — Венську капеллу. Вже через рік та була зачищена спецзагонами, а уся верхівка клану — винищена. Ходить багато пліток про те, чи був серед вбитих сам Матіас Келлерманн. Такий удар сильно підірвав могутність клану і позбавив їх політичних очок у Камарільї. Вони не зовсім відійшли на другий план, але тепер їх важко назвати беззаперечним лідером камарільської політики. Ця роль знову відійшла до клану Вентру.

Тож головна іронія Едикту про тишу у тому, що його втілення призвело до, можливо, найбільшого порушення Маскараду з усіх — хоч тремерам і вдалось екстрено знищити більшість своїх бібліотек, матеріалів, лабораторій, це все одно призвело до того, що Друга Інквізиція отримала чимало нових знань про вампірів.

Так чи інакше, Едикт про тишу нарешті був втілений. Хтось вважає це повним фіаско, хтось — бездоганною спецоперацією, хтось — порятунком Маскараду, а хтось — жорстоким геноцидом, чорним клеймом на історії Камарильї. Так чи інакше — існування продовжилось. Камарілья почала потрохи губити свій вплив, все більше відступаючи у тінь. Багато кревних зачаїлись чи втекли з континенту, не бажаючи мати з різниками нічого спільного, а ті хто залишились — змушені демонструвати лояльність до влади, щоб не потрапити у “другу хвилю”. Хоча мало хто вірить, що сучасна Камарілья здатна ще раз втілити щось подібне.

Тож, було це проявом сили чи слабкості, завбачливості чи страху — кожен вирішує сам для себе.