Для того, щоб розуміти сучасний стан справ у Марселі, потрібно знати, що йому передувало. Але коли маєш справу з містом настільки старовинним, важко обрати точку відліку. Виникає спокуса зануритись в історію з часів заснування тут грецької колонії, бо саме тоді сюди прибули перші Кревні, пробігтись по історії Пунічних війн, відслідкувати вплив Вентру на долю міста, прослизнути через буремне Середньовіччя, з його феодальними війнами — і так аж до наших днів. Усі події в Марселі так чи інакше сформували політичний ландшафт і культуру сучасних Кревних. Це зайняло б забагато часу, хоч і було б доволі повчальним.

Але якщо все ж потрібно обрати точку відліку — то нехай це будуть дев’яності. Тоді у житті міста стались дві визначні події: загинув Принц Клемон де Ґіте, що правив містом понад сто років, а також з’явився Ансельм — носферату, що поклав місто собі до кишені. Чи пов’язані ці дві події? Важко сказати напевно, та й, насправді, не так уже й важливо.

Отже, після смерті Принца за загадкових обставин, Рада Примогенів, що в ті часи мала представників майже кожного камарильського клану, мусила обрати нового правителя міста. Треба сказати, що за часів Ґіте Рада була, якщо не декорацією, то консультативним органом. Принц правив залізною рукою, не сильно зважаючи на думки радників. І ось цей орган отримує неочікувану суб’єктність — вони мають вирішити долю міста на роки наперед. Не дивно, що вони не горіли бажанням отримати нового тирана. Після довгих дебатів вибір пав на Еріка Ляфюрмі — тореадора приємного в багатьох аспектах, улюбленця марсельської богеми, але слабохарактерного і не дуже хвацького. Коротше кажучи — посадили на престол маріонетку.

Ансельм тим часом тільки-но отримав прилучення від Енкі — тодішнього лідера носферату. Невідомо, чи був Ансельм і за життя таким хвацьким, чи це прилучення мало на нього такий позитивний вплив, але вже через два роки він був Примогеном свого клану. Це настільки швидко, що інакше як «вискочкою» його не називали. Але він не сильно зважав на те, що своїм стрімким просуванням ображає почуття тих, хто чекав на свій шанс десятиліттями. Поза очі Анселя називали не інакше, як «Цей Павук». Коли він про це дізнався — дуже тішився. Певно, порівняння припало йому до вподоби. Навіть завів декілька тарантулів, яких тримав у своєму сховку.

Його ставка була простою: навіщо потрібен Принц, яким Рада Примогенів крутить, як хоче? Краще б це був Принц, яким крутить, як хоче тільки Ансель.

Як і більшість тогочасних Носферату (а йдеться про середину дев’яностих), марсельці зробили ставку на нову можливість, яку прогледіли більшість інших кланів — комп’ютери та мережі. Це стало їхнім козирем. Вони завжди були обізнані про дії поліції, про те, хто опинився у базах даних чи, наприклад, хто тримає рахунок на Кайманових островах. А маючи інформацію — активно нею торгували. Поступово, через серію багатокрокових інтриг і хитких союзів, Ансель зміг знову знешкодити Раду, передавши всю владу Принцу. А сам радо зайняв місце у тінях за його троном, нашіптуючи йому на вухо. Тобто став одним з тих сенешалів, що правлять замість своїх Принців.

Мосьє Ляфюрмі не дуже турбувався через те, що носферату по факту стали правити містом. Ансель забезпечував йому безбідне і комфортне існування. Його ночі проходили у вечірках, виставках і прийомах. Він був публічною фігурою — потрібною для того, щоб ніхто не міг звинуватити носферату у захопленні влади.

Звичайно, що багато хто бачив справжній порядок речей. Наприклад, Тремери, які самі були б не проти погратись у ляльководів — і яких Ансель феєрично обійшов на повороті. Чаклуни постійно звертались до паризької Камарильї і Венської капели з проханнями про допомогу й звітами про діяльність Анселя. Той, тримаючи все у своїх руках, остаточно взяв за горло майже всіх Кревних у місті. На кожного він мав компромат, на кожного мав чим натиснути. І ніколи не соромився цим вихвалятись. На одному прийомі він змусив Примогена Вентру поцілувати його перстень, коли той висловив сумніви щодо методів Анселя — публічно, у всіх на очах.

М’яко кажучи, він не був популярною персоною — радше тим, кого поважають зі страху, але щиро презирають. Тому не дивно, що під час виконання Едикту про тишу у Анселя знайшлося небагато захисників.

Бану Хакім, що прибули до міста як ліквідатори, знайшли повну підтримку від Тремерів, Вентру та інших ображених. І хоча ті ночі були навпрочуд кривавими — ненависні всім носферату були винищені майже під корінь. Особисто Анселя навіть вдалось схопити. Кажуть, його передали до капели Тремерів, де він і зустрів остаточну смерть.

Принц, хоч і знав про Едикт, але навіть не підозрював, що той торкнеться Анселя. Зрозумівши, що втратив підтримку головного союзника, мосьє Ляфюрмі негайно зібрав речі, особистих гулів і покинув Марсель — а можливо, й Францію.

Здавалось би, місто, що позбулося тирана, мало б зітхнути з полегшенням — але жорстокість і швидкість, з якою ліквідували носферату, жахнула багатьох. Почалися розмови про те, що це було нічим іншим, як політичною чисткою незручних для Парижа керівників. Багато хто пригадав, що Ансель тримав Маскарад під надійним захистом, а тепер — невідомо, хто буде цим займатись. Його все частіше стали згадувати не як «того Павука», а як ефективного правителя. Особливо ті, кому не доводилось зустрічатись із ним особисто.

Цей гнів з часом вилився на Тремерів — їх стали звинувачувати в тому, що інтереси міста для них другорядні, а головне — догодити вищому керівництву. Після ж падіння Венської капели репутація чаклунів остаточно зіпсувалась.

У відповідь клан відійшов із політичної сцени, дозволивши бурхливим настроям вщухнути, а гарячим головам — заспокоїтись.

Тим часом Рада Примогенів, що знову стала блідою тінню колишньої величі, безуспішно намагалась визначитись із новим Принцом. Вибір ускладнювався тим, що багато Примогенів втекли чи сховались, боячись, що чистка торкнеться і їх самих, а швидко призначені на їхнє місце були повністю безпорадними. Після року дебатів вони не могли навіть обрати кандидатуру. І тоді Париж, відчуваючи слабкість вічного конкурента, зумів нав’язати Раді свою волю. Вони представили свого кандидата на роль Принца. У колишні часи це було б нонсенсом, нісенітницею — парижанин, що править у Марселі. Але зараз, розгублені й залякані марсельські Кревні прийняли нового правителя без сильних заперечень.

Зараз триває десятий рік після Едикту про тишу. Кревні в Марселі тільки починають відходити від тих подій. Хтось повертається до міста, а хтось згадує про те, що колись і сам мав амбіції на владу.

Тремери все частіше покидають капелу і з’являються на Елізіумах, ходять чутки про те, що десь бачили носферату, анархи все активніше говорять про те, що втрачається момент для того, щоб покінчити з Камарильєю раз і назавжди. На випаленій землі, якою стала марсельська кревняцька політика, починають сходити перші паростки.